Якби Олена Теліга жила сьогодні, то потрапила б у список Небесної сотні. «Я знаю, якою я буду, коли покличе мене фронт моєї батьківщини», — писала вона. Своєю смертю вразила не менше, аніж вражала життям. Замість того, щоби чимдуж утікати, пішла їй назустріч. Вважала це єдино правильним… Тепер нащадки кажуть: коли б вчинила інакше, то була б уже не Оленою Телігою.
Вчора, 21 лютого, виповнилось 80 років, як фашисти розстріляли видатну українську поетку Олену Телігу. Гарна, освічена, пристрасна жінка, публіцистка, вона усім своїм єством прагнула, щоб Україна стала незалежною державою. Тому без вагань увійшла до Організації українських націоналістів (мельниківців), а в 1941 році таємно, ризикуючи життям, повернулася з еміграції до Києва. В окупованій нацистами столиці України разом з однодумцями організувала Спілку українських письменників і стала видавати тижневик української літератури «Літаври», на сторінках якого переконувала, що крах більшовизму - перший крок до незалежності України. Але вільна Україна, за яку боролася Олена Теліга та її побратими, була так само неприйнятною для німецьких фашистів, як і для московитських більшовиків. Як організаторка Української спілки письменників у Києві Олена Теліга не пішла на співпрацю з нацистами. Добре знала, що її можуть арештувати, але втікати з Києва навідріз відмовилася. Реакція окупантів не забарилася: фашисти заборонили «Литаври», а 9 лютого 1942 року гестапо заарештувало Олену Телігу. Напередодні страти на стіні тюремної камери №34 вона намалювала тризуб і написала: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Разом з чоловіком Михайлом Телігою (колишній сотник УНР), колегами-українськими письменниками (головний редактор газети «Українське слово» Іван Рогач, Володимир Багазій ) та іншими 621 членами ОУН була розстріляна у віці 35 років .
У річницю з дня смерті Олени Теліги, яка тепер співпадає зі Всесвітнім день рідної мови, варто наголосити, що Олена Теліга – з когорти світочів нації, які стояли в обороні рідної української мови. В одній із книг письменник Улас Самчук згадає її слова: «Це було на великому балю у залах Народного дому на Виноградах… Невідомо хто і невідомо, з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачий язик», «мордописання»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мене дуже швидко наростало обурення. І не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!.. З того часу почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою на велике здивування всіх моїх знайомих…»
Також і свої поезії Олена Іванівна писала виключно українською мовою.
У Теліги є чому повчитися тим громадянам незалежної України, які досі послуговуються московитською мовою і вчать тому своїх дітей. Мужності Олени Теліги можуть хіба позаздрити нинішні олігархи-панікери та «малороси», які тікають з Києва від імовірної широкомасштабної агресії Московії. Олену Телігу називають найбільш значущою жінкою в українській літературі після Лесі Українки. Життя і смерть Теліги зробили її справжнім символом невмирущості української нації. Вона свідомо пішла на свою Голгофу, хоча мала безліч можливостей обрати комфортне і безпечне існування. Проживши життя коротке, але насичене, Теліга довела, що за свою країну не шкода віддати і найцінніше. Смерть Теліги справила незабутнє враження навіть на гестапівців,один з яких згадував , що жоден чоловік не йшов на страту так гідно і мужньо, як ця гарна жінка, - написав у своєму Фейсбук Павло Жебрівський, президент військово-цивільної спілки "Бойове Братерство України".
За матеріалами volyn.com.ua